Славянское радио

Мати

Оригинальный текст:
Із-за обрію над полем сонце випливало,
А на полі спозаранку мати жито жала.
Та й звернулася до сонця, та його питала
Про єдиного синочка, що з війни чекала.
«Ой ти, сонечко, ласкаве, ти нас зігріваєш,
І з гори ти нашу грішну землю оглядаєш.
Усе бачиш, усе чуєш, все на світі знаєш.
Де синочок мій єдиний, чи мені підкажеш?»
А на полі біля жінки той сусідка була,
Як зверталася до сонця взяла i почула.
Так спитала: «Що ти кажеш, чи може забула,
Що пройшло уже п’ять років, як війна минула?»
«Як живий був твій синочок, чи б не повернувся?
Чи гадаєш ти до дому стежки він забувся?
Чи ти думаєш саму б тебе він полишив?
Певно, десь у буряні вiн голову схилив.»
Також поруч жито жав чоловік сусідки,
Та і дуже йому жаль стало тої жінки.
Вiн промовив до дружини : «Облиш бідну мати,
Бо від горя може легко розуму не стати»
- Зовсім я не божевільна - мати їм сказала,
- Нащо кажете, що вмер він? Хіба ж я не знала?
Через те, що він не поруч, то вже ж не любити?
В моїм серці мій синочок завжди буде жити!
- Він для мене подих вітра, що ласка обличчя,
А струмок бринить, немов, голос його кличе,
А ріка блищить на сонці – то усмішка сина.
Не утримає ніколи рідного могила!

Перевод:
Из-за горизонта над полем солнце следовало,
А на поле спозаранку мать жала рожь.
И обратилась к солнцу, и его спрашивала
О единственного сыночка, что с войны ждала.
«Ой ты, солнышко, ласковое, ты нас согреваешь,
И с горы ты нашу грешную землю осматриваешь.
Все видишь, все слышишь, все на свете знаешь.
Где сыночек мой единственный, мне подскажешь?»
А на поле возле женщины то соседка была,
Как обращалась к солнцу взяла и услышала.
Так спросила: «Что ты говоришь, или может забыла,
Что прошло уже пять лет, как война прошла?»
«Как жив был твой сыночек, бы не вернулся?
Или ты думаешь к дому тропы он забылся?
Или ты думаешь саму бы тебя он бросил?
Видимо, где-то в буряні он голову склонил.»
Также рядом рожь жал муж соседки,
Да и очень ему жаль стало той женщины.
Он сказал жене : «Оставь бедную мать,
Потому что от горя может легко ума не стать»
- Совсем я не сумасшедшая - мать им сказала,
- Зачем говорите, что умер он? Разве же я не знала?
За то, что он не рядом, то уже же не любить?
В моем сердце мой сыночек всегда будет жить!
- Он для меня дыхание ветра, пожалуйста лицо,
А ручей звенит, словно, голос его зовет,
А река блестит на солнце – это улыбка сына.
Не удержит никогда родного могила!